12 лютого виповнюється 120 років від дня народження І. Ю. Сенченка.
"Коли перечитуєш сьогодні твори Івана Сенченка, все настійливіше опановує думка, що невигаданість його прози, гранична простота — від знання життя, від уміння бачити людину, чути її природний голос. Іван Сенченко вбирав очима всю навколишню красу, вслухався в розмови, і закохувався, і віддавав те кохання палахким художнім словом. І жив. А жив він, чоловік чорноземлі, так само потужно й красиво, як живе його рідний край" (В. С. Брюховецький)
Іван Юхимович народився 30 січня (12 лютого) 1901 року в селі Наталиному (нині Красноградського району Харківської області). Його батько, не маючи землі, змушений був працювати чорноробом, хористом, садівником, крамарем, церковним регентом.
Іван спочатку навчався в Костянтиноградському чотирикласному училищі, яке закінчив 1916 року. Вчився він добре, тому батько з усіх сил прагнув віддати хлопця до гімназії. Однак таким планам не судилося здійснитися, адже річна плата за навчання в гімназії становила 80 карбованців, а Юхим Сенченко за рік стільки заробити не міг.
У 1916—1920 роках Іван навчався в учительській семінарії. У студентські роки приятелював із майбутнім письменником Олександром Копиленком — уродженцнм Костянтинограда. Літературним зацікавленням хлопців значною мірою сприяли роздуми над прочитаними книгами та суперечки при їх обговоренні.
1920 року Сенченко вчителював у рідному селі, потім був інструктором позашкільної освіти в Костянтинограді. 1921 року, переїхавши до Харкова — тодішньої столиці України, працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку. Водночас від 1921 року друкувався в газетах і журналах: «Селянська правда», «Вісті», «Студент революції», «Комунарка України», «Сільськогосподарський пролетарій»,«Шляхи мистецтва» та інших, довкола яких гуртувалася літературна молодь.
Належав до літературних організацій «Плуг» і «Гарт», потім до ВАПЛІТЕ (1925—1928).
У 1924—1928 роках Сенченко навчався на філологічному відділенні Харківського інституту народної освіти (так тоді називався Харківський університет), де викладав Олександр Іванович Білецький.
Від серпня 1926 року Сенченко працював у журналах «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», обіймаючи посаду відповідального секретаря.
Від жовтня 1941 року Сенченко перебував в евакуації в Алма-Атинській області, вчителював у селі. 1943 року його викликали до Москви й запропонували посаду відповідального секретаряжурналу «Україна», де він працював після переведення до Харкова, а згодом — до Києва.
Цілому ряду українських літераторів, які належать до різних поколінь, Сенченко допоміг у пошуку власного слова. Серед них — Олександр Копиленко, Юрій Смолич, Терень Масенко, які з вдячністю згадували його повчальні уроки. Рукописи багатьох молодих письменників у 1950—1960-ті роки пройшли через руки та вимогливо-доброзичливу оцінку Сенченка-редактора.
Іван Юхимович прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород і не сидів у президіях. Ім’я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами. Втім, прониклива любов до людини, яка вела митця протягом усього творчого життя, у поєднанні з високою майстерністю й вимогливістю до себе зумовлюють неперехідну цінність його творчої спадщини в скарбниці української культури.
У 1944-1960 роках Іван Сенченко мешкав у будинку письменників Роліт.
Помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі (дільниця № 20). На могилі спільний із дружиною — доктором історичних наукОленою Станіславівною Компан — пам’ятник. Це прямокутна стела із сірого граніту, на якій два керамічні портрети овальної форми й напис: «Письменник Іван Сенченко. 1901—1975. Історик Олена Компан. 1916—1986».
Коментарі
Дописати коментар