Маланка та Василь несуть добро усім

У традиційній українській культурі у день Маланки - 13 січня, був популярним обряд водіння кози, що символізував добробут, багатий урожай. 

За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна. 

Одного разу коли князь - Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому після Щедрого Вечора святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. 

Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків. 

За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» − добре жартує. «Меланка» має свій «почот», сама не ходить!

Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

Все це − в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом − хто як зумів! 

Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» − коні міняти, «коза» грає на скрипці, а «журавель» − найвищий парубок у селі − вибиває в бубон. Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію…